«Росія зобов'язана вибрати другий варіант дій». Російські ЗМІ про Україну

Журнал «Профиль» опублікував розлогу статтю Сергія Авакянца - директора московського «Інституту світової військової економіки і стратегії». Незважаючи на високий науковий статус «інституту», у статті Авакянца немає нічого наукового - вона просякнута великодержавним шовінізмом і жагою «реваншу». Авакянц, який до того ж має військове звання адмірала, розмірковує в статті про те, «якими після вторгнення в Курську область можуть бути варіанти завершення СВО». Його висновки спочатку вражають відвертими докорами на адресу Кремля, але потім...

«Це єдиний шлях»

«Для Росії вторгнення українських військ у Курську область кардинально змінило обстановку як на театрі військових дій, так і на міжнародній арені. Поле для маневру звузилося ще сильніше. Доленосні для країни рішення необхідно ухвалювати негайно, вибирати з двох варіантів», - пише в «Профілі» Авакянц.

Він підкреслює, що «бойові дії на Курському напрямку створили нову реальність і поставили керівництво країни перед вибором, від якого ухилитися вже неможливо».

І тут же сміливо кидає Кремлю звинувачення: «Тим часом відсутність чіткої та адекватної реакції на доконаний факт свідчить про неготовність правлячої еліти до такого розвитку подій, певну розгубленість і відсутність вироблених рішень: яким шляхом має далі йти наша Батьківщина, щоб подолати черговий кинутий їй в обличчя історичний виклик».

Авакянц відверто побоюється, що «тривала пауза і невиразні, суперечливі оцінки ситуації побічно свідчать: домінантною може стати думка про необхідність за будь-яку ціну і на будь-яких більш-менш прийнятних умовах ("Стамбульські угоди", “Мінськ-2” або “Мінськ-3” тощо) припинити бойові дії».

«Вплив частини нашої еліти, яка просуває такий варіант завершення СВО, може посилитися. Логіку і резони цієї групи зрозуміти нескладно, оскільки саме вона найбільше «постраждала» через початок спеціальної військової операції. Будучи інтегрованою в західний світ, ці люди дуже болісно сприйняли початок СВО, але вимушено стримували своє невдоволення і приховану опозиційність. Затягування бойових дій, відсутність ефективної стратегії, суперечливість дій і невиразність позиції вищого керівництва держави дають змогу цій групі еліти запропонувати свій варіант виходу з тривалого конфлікту», - все також побоюється Авакянц.

І прямо застерігає: «Під час реалізації цього варіанта спочатку буде створюватися більш-менш прийнятний інформаційний фон як усередині країни, так і зовні. Для свого народу в хід підуть аргументи про необхідність укласти мир, щоб запобігти новим жертвам серед російських військовослужбовців і особливо серед мирного населення. Одночасно буде докладено зусиль, щоб довести: мети СВО переважно досягнуто - було вибито всі регулярні з'єднання і частини ЗСУ («демілітаризація») та знищено більшу частину нацистів, що воюють у національних батальйонах на кшталт терористичного й забороненого в Росії горезвісного «Азова» («денацифікація»). Буде обережно, поволі просуватися ідея про те, що для країни іноді корисніша поразка у війні, що відкриває нові можливості для розвитку, ніж перемога і застій. Для зовнішньої аудиторії подаватимуться тези про «добру волю» і «миролюбність» Москви, її готовність шукати дипломатичні засоби для вирішення будь-яких конфліктів. Але тут відразу слід обмовитися: на Заході створити сприятливий інформаційний фон не вийде. «Добру волю» Росії там ніхто не оцінить. Колективний Захід це розцінить як безумовну поразку нашої держави».

Авакянц передрікає, що «далі підуть поступки («пошуки компромісу») з боку Москви, які обговорюватимуть спочатку під час неофіційних контактів, а потім і офіційних переговорів про мир».

Тут же адмірал наводить імовірні аргументи, якими виправдовуватиметься «вибір цього варіанту завершення СВО»:

- Конфлікт в Україні не має наразі військового рішення...

- Необхідно уникнути ескалації конфлікту, яка може обернутися прямим зіткненням із НАТО...

- Наслідки санкцій для російської економіки з плином часу відчуватимуться все сильніше і сильніше...

- Момент для укладення миру сприятливий: в Америці тривають передвиборчі баталії, на певний час для США питання України відійде на периферію, це дасть змогу стверджувати, що мир укладено не внаслідок натиску на РФ, а став наслідком її «доброї волі»...

- Україна стане членом ЄС і НАТО. На її території розмістяться військові бази країн альянсу... В її особі ми отримаємо екзистенціального смертельного ворога. Але зате Росія повернеться до повноцінного мирного життя.

- Згодом завдяки переговорам вдасться зняти частину санкцій. Економіка отримає імпульс для розвитку... Буде збережено соціальну і політичну стабільність усередині Росії, а це, своєю чергою, у віддаленій перспективі дасть змогу безболісно здійснити передання влади всередині чинних елітних груп.

- Зовнішньополітичні витрати, викликані недосягненням цілей СВО (за фактом у регіональній війні), компенсують успішне функціонування і розширення БРІКС.

- Отриманий історичний перепочинок можна буде використати для розвитку ОПК і реформування збройних сил...

«Усі перераховані вище тези логічні, значною мірою обґрунтовані і з високим ступенем імовірності можуть бути реалізовані на практиці», - погоджується Авакянц і тут же знову застерігає: «Цей варіант дій має дуже привабливий вигляд, як, утім, і все, що походить від лукавого».

Як всякий російський шовініст, Авакянц закликає «звернутися до історії», щоб «зрозуміти, куди зрештою можуть призвести невизначеність позиції, відсутність чітко окреслених цілей у той момент, коли держава піддається серйозним випробуванням».

Його історичні екскурси також розлогі, але висновок очікуваний: «У 1917-му і 1991-му катастрофа спіткала Російську імперію і Радянський Союз... Однією з найважливіших передумов краху стали програна (Російсько-японська) або неефективна війна, яку ведуть (Перша світова і афганська), втрати за відсутності виразно позначених, зрозумілих усьому народу цілей і яскравих перемог. Утримати ситуацію під контролем елітам, які загралися, не вдалося. Це призвело до краху держави і спроб її розчленування (у 1991 році - вдалих)... У цій обстановці для Росії мир, що став результатом компромісів і поступок, призведе до нової війни. До війни на знищення російської державності».

Авакянц переконаний: «Варіант завершення СВО, описаний вище, за всієї своєї зовнішньої логічності та привабливості призведе до катастрофи, яка загрожує стати останньою і найтрагічнішою в історії російського народу. У Росії для чинної влади небезпечно програвати війни, особливо коли тривалий час ця влада проводила паради і переконувала народ у непереможності рідної армії. Поразка викличе розчарування і втрату віри, але не в армію, а в політичне керівництво».

Авакянц малює моторошну, на його думку, картину «після завершення СВО»: «Тиск на Росію з боку її історичних супротивників тільки посилюватиметься, і процес ескалації перейде в незворотну фазу... Росії з усіх боків почнуть пред'являти територіальні претензії різні “історично скривджені” нашою країною держави. Санкцій знято не буде, але вони можуть набути ще жорсткіших і болючіших для нашої економіки форм... Керівництво країни, елітарні групи, безпосередньо вбудовані в державні структури, буде знищено (політично, економічно, а когось і фізично). Нікого не пробачать, і нікому нічого не забудуть... Надій на підтримку союзників немає, зважаючи на відсутність (окрім Білорусії) таких...».

Зрештою, не вгамовується вчений адмірал, «доведеться відповідати на дуже складне запитання, яке вже формується в суспільній свідомості: «Заради чого принесено стільки жертв, якщо мети СВО не досягнуто, і чи не є мир, укладений за рахунок принципових поступок ворогам, поразкою Росії?». Народ, який вкотре втратив «Віру» і «Царя», буде мовчати, спостерігаючи крах свого «Отечества». Відбудеться все це не відразу, але за історичними мірками дуже швидко - за 5-7 років».

Авакянц абсолютно впевнений: «Щоб уникнути всього цього, Росія зобов'язана вибрати другий варіант дій. Його можна коротко охарактеризувати двома словами - це «Боротьба і Перемога».

Можливо, адмірал хотів написати «війна до переможного кінця!», однак, мабуть, не ризикнув, озираючись на очевидність уже відомого історичного результату.

Авакянц уже налаштовує: «Варіант цей непривабливий і некомфортний. Він вимагає від керівництва прийняття на себе важкого тягаря відповідальності, реалізації непопулярних рішень, зміни звичного, усталеного способу життя для мільйонів людей, запровадження іншої системи цінностей і життєвих пріоритетів для правлячої еліти. «Варіант №2» потребуватиме (на певний час) напруження всіх сил, залучення нових кадрів, які добиратимуться за ознаками професіоналізму, патріотизму і переважання інтересів суспільства і держави над особистими...». 

Нарешті, Авакянц малює щонайменше в п'яти тезах «вигляд майбутньої перемоги»:

- перемога має бути беззастережною - ні у ворогів, ні у партнерів, ні у власного народу не повинно бути навіть найменших сумнівів у тому, що це саме Перемога Росії;

- заявлені президентом РФ цілі мають бути безумовно досягнуті: вихід на адміністративні кордони 2014 року ДНР, ЛНР, Херсонської та Запорізької областей;

- денацифікація - зміна правлячого в Україні режиму, зміна Конституції України та чинного законодавства (дозвіл УПЦ, офіційна двомовність, заборона нацистсько-бандерівської ідеології тощо);

- демілітаризація - конституційно задіяний нейтральний статус України, заборона розміщення на її території іноземних військових баз і військових контингентів (зокрема радників та інструкторів), важких озброєнь, видів зброї, здатних загрожувати території Росії;

- після вторгнення ЗСУ в Курську область українська державність у теперішньому вигляді існувати не повинна або, в крайньому разі, може бути збережена, але максимально ослаблена.

І ще. Адмірал підкреслює, що «досягти цих цілей реально, але за однієї умови - Росія «повинна почати». Перемогти у війні «не воюючи» або «мало воюючи» не вийде».

І ще один докір Кремлю: «Потрібні заміна військових кадрів, які скомпрометували себе неефективністю, проведення повноцінного стратегічного та оперативного планування, підготовка потужного ударного угруповання і повноцінних резервів, вибудовування класичної системи управління військовими діями, розв'язування рук військовому командуванню під час реалізації стратегічного та оперативних планів. Не повинно бути жодних обмежень і тиску «досягнутих домовленостей» при виборі цілей, способів і форм військових дій. Необхідно оновити нинішню безтурботну ядерну доктрину з її задертим порогом застосування ядерної зброї».

Авакянц закликає тих, хто сумнівається: «Не треба боятися, що народ «не зрозуміє» і обстановка всередині країни вибухне. З народом треба говорити, з народом треба бути чесним. Наш народ - це народ-воїн, народ-переможець. Він зрозуміє, якщо йому пояснити, для чого це потрібно, і вкотре підніметься в бій за своїм вождем. Але він ніколи не зрозуміє мовчання, нерішучості, слабкості, вважатиме їх зрадою. Це вже було в 1916-1917 роках і в 1991-му».

«Насамкінець ще раз необхідно підкреслити, що вибір варіанта №2 («Боротьба і Перемога») важкий. Зважитися на його реалізацію непросто, але це єдиний шлях до історичної перемоги Росії. І необхідна умова для збереження її як унікальної цивілізації, життєво важливої для встановлення справедливого, справді гуманістичного світопорядку, освяченого Божою волею», - ставить крапку вчений адмірал.

«Напад на Курську область нічого не змінив»

У щотижневій розмові з «Парламентской газетой» перший заступник голови комітету Ради Федерації РФ у міжнародних справах Володимир Джабаров продовжує займатися улюбленою справою – цитатами Путіна «охолоджує гарячі голови» та змушує «принаймні частину найбільш агресивно налаштованих західних політиків відмовитися від своїх планів».

Джабаров, зокрема, заявляє, що нічні нальоти українських безпілотників на РФ мають «дуже банальну мету»: «Вони хочуть спричинити глибоке невдоволення серед російського населення нашими політичними лідерами, нашою владою. Розраховують на хворобливу реакцію людей. Все ж таки чудово розуміють, що хід СВО безпілотники не змінять. Точно так, як нічого не змінило і напад на Курську область, де вже почалося оточення і видавлювання противника».

Намагаючись запевнити росіян у правдивості своїх тверджень, Джабаров, проте, чомусь постійно вживає застереження «цілком ймовірно», «можливо», «мабуть»…

«Якщо говорити конкретно про Мурманськ, то ми чудово розуміємо, що БПЛА по ньому запускаються не з території України, а з території Фінляндії, яка, колись дружня для нас країна, тепер намагається вислужитися перед новими господарями. Все ж таки відстань дві тисячі кілометрів безпілотнику подолати вкрай складно. Його б сто разів засікли та збили ППО. Отже, цілком імовірно, його запустили звідкись з території поблизу. Можливо, з якогось корабля, що розташовувався біля берегів Північного моря. Принаймні фахівці сходяться саме на цьому. А фіни, мабуть, так втомилися від спокійного та ситого життя, що зараз просто зі штанів намагаються вистрибувати. Мабуть, уроки минулих конфліктів на користь не пішли. А про те, що СРСР, по суті подарував Фінляндії незалежність, усі вже забули. Мабуть, доведеться нагадати», – лякає Джабаров.

Відповідаючи на запитання, «яка ймовірність, що Вашингтон порушить наші «червоні лінії» та офіційно дозволить Києву атакувати російські території далекобійними ракетами», Джабаров впевнено заявляє, що, на його думку, «рішення давно вже ухвалене».

«І зараз йде, скажімо так, його художнє оформлення – створюється видимість переговорів, погоджень тощо. Насправді ж пальці вже лежать на кнопках пуску, а польотні завдання були змінені вже дуже давно. Але! Прозвучала чудова заява нашого президента. Він чітко сказав: одна справа дрони, а ракети зовсім інша. Апріорі зрозуміло, що без участі офіцерів НАТО – американських чи британських – вони нікуди не полетять, тим більше за віддаленими цілями.

Звісно, ​​президент не загрожував тим, що ми почнемо бомбити всю Європу. Але більш ніж чітко дав зрозуміти, що відповідь у разі подібних інцидентів буде відповідна. І я дуже сподіваюся, що ця заява охолодить гарячі голови як в уряді України, так і в керівництві країн НАТО», - повчає Джабаров.

Але відразу одягає маску миротворця: «З іншого боку, Україна зараз кровно зацікавлена ​​у відкритому конфлікті Росії та НАТО. Чим більше країн до нього залучено, тим більше шансів у Володимира Зеленського всидіти на своєму місці. Але глобальний конфлікт – це страшно. І я впевнений, що здоровий глузд все-таки візьме гору».

Джабаров також коментує «зміну в риториці Шольца», який «заявив, що потрібно провести ще одну мирну конференцію щодо врегулювання української кризи, але за участю Росії».

«Там кілька причин, – вважає Джабаров. – І одна з них – внутрішня ситуація у самій Німеччині, де правляча партія сильно здає позиції. Друга – Шольц чудово розуміє, що все, що вкладено в Україну, як кажуть, не в коня корм. Назад нічого ніколи не повернеться. Хто погашатиме витрати? Ну і третя причина - він відчуває, що в бойових діях намітився перелом, що Росія повільно, але вірно досягає всіх цілей, позначених нашим президентом. Ну і давайте будемо відвертими: хто слухатиме Шольца, який однією рукою розмахує мирним договором, а іншим – дає відмашку на відправку в Україну смертоносних вантажів? У світлі цього, на мій погляд, говорити про те, що ми прийматимемо якісь там запрошення, м'яко кажучи, недоречно та передчасно. Росія сама мусить і вирішуватиме, де їй проводити переговори, коли і на яких умовах».

Нарешті, на запитання, «яка ймовірність військових провокацій з боку НАТО під час масштабних військових навчань цієї осені?» Джабаров відповідає дуже обтічно: «Що до можливих провокацій, треба розуміти, що навчання у мирний час – це одне, а під час масштабного міжнародного конфлікту – зовсім інше. Тому в жодному разі не можна втрачати пильності і потрібно готуватися до будь-якої можливої ​​провокації».

«Загострення конфлікту завжди можливе»

Професор Петербурзького університету Наталія Єрьоміна розкрила читачам газети «Известия», «що саме стоїть за суперечками про дозвіл застосовувати далекобійну зброю глибинною територією РФ».

Починає професор Єрьоміна дуже витіювато: «Хоч би як ми применшували роль України в цьому питанні, зовсім заперечувати її неможливо. Справа в тому, що її президент Володимир Зеленський таки намагається грати у деяку самостійність. У нього, звісно, ​​не виходить, бо для цього немає не лише фінансових можливостей. Зовнішня політика України, її міжнародна діяльність та військово-політична доктрина підпорядковані виключно вирішенню завдань партнерів країни. Але Зеленському вкотре необхідно звернути на себе увагу. Тут є особиста зацікавленість. Він зобов'язаний пов'язувати свою особистість із вирішенням конфлікту, щоб якомога довше бути легітимним партнером для Заходу. Звичайно, ми тут не говоримо про завдання України загалом як таке. Йдеться виключно про виживання існуючого політичного режиму, він є підставою, щоб підтримувати конфлікт і втягувати в нього все більше західних країн. Тим більше, що Київ у такий спосіб прямо виклянчує велику підтримку хоча б у чомусь, вказуючи, що «воює нібито за незалежність країн Заходу». І, не отримавши поступки в офіційному дозволі на цей запит, він напевно зможе розраховувати на деяку компенсацію за іншими».

«Важлива сторона у питанні – це США, які використовують Україну як інструмент для тиску, причому на цілу низку країн, не тільки на Росію, а й загалом на територію Євразії, – стурбована петербурзький професор… – Фінансові та логістичні потоки все більшою мірою переорієнтовуються на США. Конфлікт в Україні прямо реалізує ці завдання. Також політичним лідерам Штатів зручно на українську кризу скинути всі складні питання, щоби покращити позиції в очах американського виборця. Питання тут лише в мірі загострення конфлікту та готовності до цього».

Професор Єрьоміна сумнівається, «чи треба США, які виступають з погляду перетягування фінансових потоків на себе, розвивати конфлікт шляхом повного скочування у війну?».

«У даному випадку в американському політикумі обговорюється побоювання, що офіційний дозвіл Вашингтона Москва сприйме як пряме зіткнення з НАТО. Тим більше вустами президента Росії вже було висловлено думку, що удари західною зброєю вглиб РФ і є агресія західних держав. Та ж позиція була продемонстрована в оцінках ситуації з Курською областю. Так що таке пряме зіткнення все ще навряд чи в інтересах США, принаймні не має поки що тотальної підтримки в американському політикумі. Але загострення конфлікту завжди можливе», - побоюється професор.

При цьому Єрьоміна чомусь впевнена, що «політичний істеблішмент у Штатах наївно вважає, що за допомогою великих партнерів, таких як Велика Британія, він може керувати конфліктом, у тому числі, щоб він не перейшов через якісь межі».

«При цьому навряд чи американці будуть проти рішення окремих країн НАТО, таких яструбів в особі британців і прибалтів, наприклад, ще сильніше активізувати свою участь у конфлікті. Держави, які входять до альянсу, давно не лише зброю, а й військових спрямовують на Україну. І це ми спостерігаємо протягом усієї СВО. Але самі США прагнуть зберегти свою позицію «над», позицію керівництва кризою, а також управління ступенем розвитку конфліктності, періодично підвищуючи або знижуючи її градус», - розмірковує Єрьоміна.

«Звичайно, ми також маємо враховувати, що в самих США є різні групи впливу, різні точки зору, що ми бачимо, зокрема, на зустрічі Зеленського з американським сенатором Ліндсі Гремом. Але навіть у цьому сюжеті українцям слід пам'ятати, що їх в американських колах розглядають як (колишніх) росіян і потирають руки, радіючи, як росіяни вбивають росіян», - повчає професор.

«Не можна не звернути увагу також і на неоднорідність широкого американського суспільно-політичного середовища в цілому щодо українського конфлікту. Деякі громадяни США взагалі не знають, що таке Україна, і переймаються власними питаннями. Таким чином, офіційний дозвіл (бити західною зброєю вглиб РФ – ред.) невигідний для американців. Якщо вони дають його та заявляють про це, то втрачають важелі управління ескалацією самого конфлікту. Вони і зараз їм важко управляють. Але як тільки вони це визнають, то скоріше будуть зацікавлені в мінімізації ризиків», - нав'язує свою думку професор.

«Крім того, у США немає необхідності офіційно давати згоду на удари по глибинних цілях у Росії своєю зброєю, оскільки вона і так, по суті, була дана, а українці вже здійснювали атаки з використанням далекобійного озброєння країн НАТО, включаючи Америку. Тим більше, що деякі європейські партнери офіційно про це заявили. Такі удари вже були підтверджені й українською стороною. Крім того, міністр закордонних справ Сергій Лавров заявляв про використання зброї блоку за межами зони бойових дій: британська зброя неодноразово застосовувалася для ударів по Криму, а під час атак на Білгород часто використовували чеські системи залпового вогню "Вампір". Тому не виключена колективна згода країн НАТО на те, що передана Києву зброя стає українською, а він нібито самостійно приймає рішення, як її використати. Такий крок стане і черговою перевіркою реакції Росії», - вважає Єрьоміна.

«Так що з багатьох аспектів обговорюване питання не тільки й не так про застосування далекобійного озброєння, як про взаємини між країнами НАТО, їх контакти з Україною, зміну завдань США, про реакцію Росії і навіть позицію таких держав, як Іран, Північна Корея та Китай. Не менш значущий і створюваний інформаційний шум, який покликаний підготувати населення країн Заходу до ескалації як цього, а й інших конфліктів. Про всяк випадок жива сила має бути в загашнику. Ось про це думають на Заході. А в США думають тільки і виключно про себе», - якось не дуже оптимістично для Кремля підсумовує петербурзький професор.

«Зійти, як насіння навесні»

Газета «Взгляд» обережно радіє: «План Трампа по Україні» тішить адекватністю».

«…Дональд Трамп вкотре пообіцяв припинити військовий конфлікт в Україні, звинувативши чинного президента Джо Байдена в тому, що він нічого для цього не робить... Головний недолік цього плану в тому, що про нього багато хто чув, але конкретних параметрів ніхто не навів. Є натяки, припущення, трактування, але немає навіть спільної канви. На всі уточнюючі питання Трамп відповідає у тому дусі, що його талантів та авторитету буде достатньо, щоб посадити керівництво Росії та України на стіл переговорів та змусити домовитися», - з докором «аналізує» газета.

Нарікаючи, що Трамп ніяк не сформулює саме тези свого «мирного плану», «Взгляд» звертає увагу на кандидата у віце-президенти США та напарника Трампа Джей Ді Венса. У того, мовляв, із Трампом «любов і взаєморозуміння», а тому, якщо озвучений Венсом «мирний план» по Україні збігається з трампівським, то це «найреалістичніша мирна пропозиція з усіх, які з'являлися в країнах НАТО».

Насамперед, наголошує «Взгляд», мирний план Трампа-Венса «передбачає відмову України від приєднання до цього самого НАТО».

«Це не лише виконання ключової умови Росії, на якій базувалися так звані стамбульські домовленості 2022 року, а й усунення однієї з головних причин конфлікту. При цьому республіканці виходять із припинення бойових дій по лінії зіткнення сторін. Тобто враховується «реальна картина на землі» (цей оборот любить використовувати глава МЗС РФ Сергій Лавров), а зона контролю Росії розпочинатиметься там, куди до моменту підписання угоди в такому вигляді встигнуть дійти російські війська», - хвалить «Взгляд» план Трампа -Венса.

«Лінія розмежування буде демілітаризована, але з боку України укріплена як частина гарантій безпеки для Києва. Крім того, вважає Венс, Євросоюз має сплатити відновлення України. Цей пункт – альфа та омега бачення Трампа та Венса на зовнішню політику США: Америка не повинна ні за що платити. З цим неможливо погодитись, але дивно було б, щоб вони стверджували протилежне», - лояльно розмірковує «Взгляд».

Газета наголошує, що «від останньої на даний момент пропозиції Володимира Путіна «план Трампа» відрізняється двома принциповими моментами».

«По-перше, він не має на увазі визнання нових кордонів Росії ні Києвом, ні Заходом… Це може призвести до відновлення військового протистояння в майбутньому. Влада України любить відмовлятися від своїх зобов'язань, коли вважає, що це може принести вигоду. Вигоди це Україні зазвичай не приносить, а довіри до них більше немає. У той же час, угоди з такою умовою – своєрідний стандарт під час вирішення етно-політичних конфліктів нашого типу. Узгодження кордонів як питання найважче часто залишають «на потім». Іноді країни живуть у такому підвішеному режимі десятиліттями, не бажаючи поновити бойові дії, але й не відмовляючись від своїх поглядів на географію. Не виключено, що можуть жити так і віками», – припускає «Взгляд».

«По-друге, пропозиція Володимира Путіна передбачає виведення українських військ за межі, які Україна називає Херсонською, Запорізькою та Донецькою областями. Тобто зона контролю Росії має проходити не там, як вона пройшла б за «планом Трампа», якби він був прийнятий, наприклад, завтра, а сильно на захід. Але ні завтра, ні післязавтра його не ухвалять. На той час, коли цей план може бути взятий на озброєння американцями, можливо, йтиметься вже не про чотири колишні області України (плюс Крим), а про п'ять-шість. Це залежить від фактичних успіхів російської армії, яка останніми тижнями динамічно просувається вперед практично на всіх напрямках, а найшвидше – на покровському», - бадьориться «Взгляд».

Головний недолік такого плану газета бачить у його «умоглядності»: «Для початку Трампу та Венсу не лише доведеться зламати систему (що вони, втім, обіцяють зробити), а й перемогти на виборах у листопаді, а це буде непросто. Після дебатів з віце-президентом Камалою Харріс рейтинг Трампа просів, і тепер розрив між ними (за опитуванням Reuters/Ipsos) становить уже п'ять процентних пунктів на користь Харріс».

«І все ж таки концепція, викладена Венсом, за всіх її недоліків – найадекватніше з того, що пропонували американці за останні три роки. Причому вона має характер передвиборчого гасла, тобто Трамп не боїться програти на антивоєнних заявах, навпаки, розраховує виграти. Якщо правда виграє, і справа реально дійде до обговорення його плану, це буде швидше несподіванка, ніж закономірність», - шукає «Взгляд» нотки оптимізму.

«Але приємно відзначити, що в політичній системі США (причому не з маргінального краю, а прямо на передовій) теплиться якась адекватність, яка якось може зійти, як насіння навесні. Це саме по собі дає надію на припинення не лише військового конфлікту в Україні, а й другої холодної війни», - робить висновок «Взгляд» з надією, що «мирний план» Трампа таки збігатиметься з кремлівським.

Огляд підготував Михайло Карпенко, «ОстроВ»

Статті

Світ
21.11.2024
19:00

Політолог Костянтин Матвієнко: У РФ немає стратегічного запасу, щоб довго продовжувати війну. Вони викладають останні козирі

Ближче до ядерної війни ми не стали, це абсолютно однозначно. Я впевнений, що РФ не наважиться на ядерну ескалацію, що б ми не робили з далекобійними ракетами США та інших країн.
Країна
21.11.2024
18:00

«Рубіж» чи останній рубіж?

«Рубіж» - це справді межа можливостей Москви у конвенційній зброї. Тому йому краще щоб усі думали, що в РФ є така зброя і боялися, ніж знали це напевно. Тим більше, що кількість "Рубежів" може бути суто демонстраційною.
Країна
20.11.2024
13:55

Звільнений з полону оборонець Маріуполя Андрій Третьяков: "Азовсталь", тортури та обмін

Навіть чеченці краще за росіян в плані поводження з військовополоненими. Коли заїжджали чеченці, то ставлення було більш-менш прийнятним. Найгірше ставлення до нас було саме з боку росіян у Таганрозі.
Всі статті